Творець герба Теодозії відзначає ювілей

Феодосійському графікові й художникові Степану Малишеву 7 серпня виповнилося 75 років. Пройшовши дитбудинок і військово-морську службу, С. Малишев присвятив своє життя навіть не стільки малюванню, скільки навчанню цьому мистецтву дітей.

Він побудував дві феодосійські художні школи, був одним з організаторів облаштованості єдиного на пострадянському просторі музею скульптора Віри Мухіній і створив радянський варіант герба Феодосії. До ювілею в музеї Мухіної й картинній галереї відкрилися виставки робіт художника.

Барвисті мазочки

Степан Малишев говорить, що живописом він почав цікавитися в дитинстві. Знайомство відбулося через декоративні візерунки російських печей, вони були скупі, але серед сірих військових років вони яскравими фарбами впустили хлопчика в мир мистецтва.

- Тоді йшла війна. Ми влітку їли квас із луком, ягоди й гриби збирали, а от барвисті мазочки я вперше побачив на російській грубці, вони мене приголомшили, хоча там немає ніякої інформації, абсолютно, - показав С. Малишев ці декоративні візерунки на одній зі своїх робіт, присвячених дитинству. - Мене захопили фарби. І з тих пор я почав малювати... Хоча в селі не було ні фарб, ні олівців, але коли я потрапив у дитбудинок, мене потягнуло мене малювати і я почав оформляти стінгазети.

Продовжив малювати Степан Іванович у технікумі, потім - під час військової служби, після - під час роботи на панчішній фабриці й КБ "Пластмас". Професійно зайнявся малюнком уже після закінчення Львівського поліграфічного інституту, ставши викладачем феодосійської художньої школи.

- У поліграфічний інститут у Львові я вступав на заочне навчання. При конкурсі чоловік п’ять на місце, я виявився в першій десятці, хоча шкільні знання були дуже слабкі. Уже тоді, напевно, починали хабарі брати, тому що бачу: три хлопці з Одеси малюють паршиво, а в них - п’ятірки стоять. Мені потім сказали, що вони за гроші вступили. А на співбесіді проректор мені говорить: "Може, вступиш, а, може, ні". Мене це зачепило, потрібно набрати 25 чоловік, я - у першій десятці, і я не зможу. Я набрався сміливості й сказав, що про це думаю. І коли повернувся, мене у Феодосії вже очікувало запрошення на навчання.

Кращий графік

Феодосію Степан Малишев вибрав сам: спочатку як місце служби, а потім, одружившись на феодосійці, і як місце проживання:

- На другому курсі Свердловського технікуму мене взяли служити. Спочатку - у Ленінград, потім - у Кронштадт. Малювання допомогло мені вибрати флот, а по росту я пройшов у підводники. Під час служби був вибір між Поті, Севастополем, Балаклавою й Феодосією. Я тоді про Айвазовського не знав, але щось чув, і от - потрапив у Феодосію. Одружився. Тут дослужив всю службу. У Свердловськ повертатися не став. Ризикнув тут піти працювати художником. Знання малювання були тільки аматорські. Але все-таки три роки пропрацював на панчішній фабриці малярем, тому що посади "художник - оформитель" тоді не було.

Після закінчення інституту, С. Малишеву запропонували перейти в художню школу працювати викладачем.

- За цей час дві школи побудував, у всякому разі, з’явилися не без мене, а також на порожнім місці зробили музей Мухіної, тому що не було ні одного експоната, - згадує він.

Степан Іванович уважає, що організаторська робота не сприяла його реалізації, як художника:

- В основному, як художник, я, може бути, зробив би й більше, але будувати школи з нуля, обладнати - це не так-те просто. Господарська робота, звичайно, дуже багато часу займав. Творчість була між іншою. Зараз я можу собі це дозволити, і мені хочеться зайнятися творчістю. Але це вже зараз, на 76 році життя.

При цьому С. Малишев вважає себе більшою мірою графіком:

- Деякі навіть озивалися, як про кращого графіка Криму, і це було приємно (сміється - прим. ред.).

Союз мариністів

Степан Малишев згодний із твердженням, що Феодосія - це місто художників:

- Після Айвазовського було вже багато художників, працювала школа Барсамова до війни, але коли я приїхав сюди, у місті було чоловік шість-сім художників. Тобто після війни навіть оформлюванням комусь було займатися. Коли я прийшов у школу, там займалося всього 50 чоловік. Потім ми розкрутилися до 500, коли дві школи зробили. І зараз на набережній стоять, в основному, наші учні.

Як зауважує С. Малишев, не всі після закінчення художньої школи присвячують своє життя малюванню:

- Є така статистика: після закінчення школи, в училища й інститути можуть вступити приблизно 5%, це при соціалізмі, - обмовився Степан Іванович, - а в нас 30-35% учнів вступали. Тобто підготовка в нас дуже гарна. Зараз наші випускники закінчили навчальні заклади в Москві, хтось там і залишився, повно наших випускників і за кордоном, наприклад, в Америці, і навіть в Австралії.

Сам С. Малишев офіційну кар’єру художника так і не зробив, тобто не став членом Союзу художників, про що нітрохи не жалує. Він сам створив свою Союз:

- Я не був членом Союзу художників, "завдяки" конфліктам. У мене було дев’ять республіканських виставок, київських, а треба було - до шести. Коли поїхали туди, "друзі" написали анонімку. Зараз вони тут, але нехай їхня совість мучить, якщо мучить. Із ситуацією розібралися, запропонували подавати заяву в другий раз, але вже я не захотів. От ми тут кілька років назад організували невеликий Союз художників-мариністів. Нас мало, але ми якось все дружно робимо. Головне, не кількість, головне, щоб були друзі, раз це Союз, тобто , не з’ясовувати, хто талантливіший, хто дурніший, а творити.

Проти більшості

Як згадує Степан Малишев, йому часто доводилося конфліктувати із начальством, починаючи ще із часів дитбудинку.

- Мати була жива, але жила в гуртожитку. Тому я в дитбудинку перебував, старостою у своїх дітлахів - третій-четвертий клас. Хлопці постарше, двоє, жили з директрисою як з жінкою. І їх нічого не змушували робити. А я за своїх хлопців заступався: як же так?! Вони старше, вони не працюють, а ми дрова заготовлюємо, картоплю! Я обурився, а директриса привід знайшла й вигнала мене (сміється - прим. ред.): мол, у мене є мати. І я жив у гуртожитку: сім місяців, у жіночому гуртожитку - 14 жінок й я з матір’ю.

Тоді за хлопчика заступилася старша піонервожата, що запропонувала повернутися в дитбудинок. А потім, коли діти залишали заклад, піонервожата помітила й підняла шум, що вихованцям не дають білизни, як це було заведено.

- Вона смілива була жінка. Організувала підписи, у райком партії написала, але там зам’яли. А потім вона написала лист (і я теж його підписав) голові президії Верховної Ради СРСР. Це був 48 рік. Директрису прихопили, був суд, десять років їй і бухгалтерові. Я и в подальшому не йшов на дуже більші компроміси з начальством, і якщо було потрібно, виступав проти більшості.

Не убожій інших

Не зложилися в Степана Івановича відносини й з нинішньою владою Феодосії. Він пояснив, що зараз шлях виживання в художника тільки один - продавати свої роботи. А тому що в галереї за це беруть гроші, те один з варіантів - реалізовувати картини на вернісажі, що зложився у Феодосії наприкінці 1980-х років.

- Депутат сказав, що я бідний, і потрібно мені допомогти, - нагадав Степан Іванович недавню історію, коли депутати попросили виконком дозволити торгувати йому без внесків на соціально-економічний розвиток міста. - Я не вважаю себе бідніше інших, я просто вважав, що в мене є моральне право, і два квадратних метри за те, що я зробив для міста, мені дадуть. Не гріх було б. Я спеціально привернув до цього увагу.

Після оцінки прокурором ситуації з феодосійськими художниками, С. Малишев вирішив, що його дочка все-таки продовжить продавати його роботи на вернісажі.

- Будуть гроші внучці на навчання, - пояснив він. - Тобто ситуацію начебто б дозволили. Художники писали прокуророві, той запросив їх старшого, і теж почав виховувати. А в художників є магнітофонний запис, як вимагали з них у виконкомі. І прокурор сказав: "Працюйте, ніхто вас не торкнеться". Мені подзвонили, сповістили про це, і я зважився. До цього мені у виконкомі пропонували знижку: от із всіх тисяча, а з вас - п’ятсот. Але, по-перше, це принципово, а по-друге, немає в мене цих п’ятисот гривень. Не можна бути штрейкбрехером. Якщо люди борються, що ж я піду, заплачу, буду стояти? Мені совість не дозволила мені це.

За словами графіка, що багато подорожував за рубежем, в інших країнах художники можуть продавати свої роботи на центральних площах без усяких проблем.

- У Югославії, Польщі, - скрізь художники стоять на самих видних місцях, на площах продають, ніяких непорозумінь. А отут, обдирають. За що? Вони ж свою творчість продають! Вони ж не перекуповують щось, не ширнепотріб якісь. Як може людина зробив, і хоче реалізувати свою працю. Що він - комерсант? Адже те, що це місто художників, цим потрібно пишатися, привертати увагу тих же туристів.