Любов Печерікіна: "Ми сюди ще повернемося!"

Біографія Любові Печерікіної нерозривно пов’язана з Коктебелем. Вона була офіційною вихованкою будинку Волошиних, уважається творцем першого в Європі музею планеризму й співавтором популярного путівника по горі Клементьєва.

З мешканцями Будинку поета й авіаторами її з багаторічна дружба, а два роки підряд у її будинку жив письменник Костянтин Паустовський.

Коктебельцы
Обоє діда Любов Печерікіної бігли в Крим, щоб зникнути від неминучої загибелі в перші роки становлення радянської влади: один з них - унтер-офіцер з Умані, а іншої - куркуль із Запоріжжя. Їх сховали від переслідування кримські татари села Карагоз (Першотравневе Кіровського району) і селища Кози (Сонячна Доліна Судакского району).

Мати Л. Печерікіної Феодосія Герасимівна працювала офіціанткою в здравниці Московського енергетичного інституту, а батько Петро Семенович - на кар’єрі в Коктебелі. В 1937 році в них народилася дочка Любов, а через три роки - син Віктор. Родина Печерікіних оселилася в пустельному куточку Коктебеля на Нижніх трасах у будиночку, у якому їхні діти живуть і зараз.

- Мої батьки дружили з Волошиними, Марія Степанівна була частим гостем у нашому будинку, - розповіла Л. Печерікіна. - Вона охоче зайнялася моїм вихованням, тільки-но мені здійснилося три роки.

Марія Волошина (удова поета Максиміліана Волошина) називала її Любочкою. Так і понині Любов Петрівну називають близькі. З дитячого років Любочка дружила з Мірель Шагінян (дочка письменниці Марієтти Шагінян).

- Мірель часто й істотно допомагала нашій родині, що ледь зводила кінці з кінцями, - сказала Любов Печерікіна. - Один раз Мірель і Марія Степанівна купили нам корову, молоко якої я часто приносила Марії Степанівні на подяку . Цілими днями я проводила в будинку Волошиних, допомагала їй приймати гості, у яких недоліку не було. Завжди весело й галасливо відзначалися свята й дні народження.

Вихованка

За словами Л. Печерікіної, їй повело з педагогами в Коктебельській школі, але ще більше в Будинку Волошиних, де завжди звучав дитячий сміх. У традиціях удома були обов’язкові заняття з дітворою всіх присутніх.

- Тільки через роки я усвідомила, що кожний з них намагався передати частку своїх знань нам, - пояснила вона. - Мені повезло більше всіх, тому що інші діти приїжджали з родителями тільки на короткий час відпочити, а я по праву місцевої жительки перебувала там завжди. Я знала кожен завулок садиби Волошиних, а останні роки Марія Степанівна важко обходилася без моєї допомоги. Зараз я й Мірель зі сміхом згадуємо, як, наводячи порядок у шафі, я викинула мізерний шматочок цвілого сиру, а потім шукала його, щоб повернути назад. Виявилося, що це дуже дорогий сорт сиру Рокфор. Його привезли здалеку поласувати, тому що Марія Степанівна його дуже любила.

За словами Любов Петрівни, з дитинства вона усмоктувала в себе дух будинку Волошина, що їй дуже допомогло в подальшому житті.

Після закінчення культпросвет училища їй ще не було 18 років, тому на роботу настільки молоду особу не брали.

- Щоб прийняти мене завклубом, необхідно було представити трудову книжку, який, звичайно ж, не було, - з посмішкою згадує Любов Петрівна. - Тоді Мірель і Марія Степанівна взяли в селищній раді довідку про те, що я працювала в Будинку поета протягом семи років. Я її зберігаю. Правда, моїх покровительок відразу обвинуватили в експлуатації дитячої праці, але мої батьки заступилися й сказали, що я була в будинку Волошина не прислугою, а вихованкою. От так офіційно я стала вихованкою Марії Степанівни й всієї литературної колонії Коктебеля.

З 1960 року по 1979 рік Любов Печерікіна працювала в Коктебелі на турбазі "Примор’я" завклубом, а потім інструктором по туризму й екскурсоводом.

Музей планеризму

В 1970 році в Коктебель приїхав Василь Щербаков, що прийшов до керівництва турбази й розповів про знаменну дату, що наближається, - 50 років радянському планеризму. Він переконав їх відкрити невеликий музей, що розповідає про історію Планерського (колишня назва Коктебеля) і авіаконструкторах, що побували на горі Клементьєва.

- На зборах трудового колективу оголосили про створення майбутнього музею, а мене й ще одного інструктора зобов’язали зайнятися цим на суспільних початках, - згадує Л. Печерікіна. - Я протестувала, тому що не розбиралася не тільки в літаках, але й взагалі в техніку. Мені пригрозили звільненням, і я погодилася. Слух про відкриття музею, що розташовувався в одній кімнаті, швидко розлетівся серед авіаторів. Вони надсилали фотографії, документи, значки й інші експонати. Ми працювали по 10 - 12 годин на добу. Моя колега не витримала такого ритму, посварилася із Щербаковим і покинула нас.

За створення музею планеризму Любов Петрівну нагородили медаллю "За доблесну працю".
Музей користувався величезною популярністю. З ранку й до закриття у входу стояла величезна черга відвідувачів.

Зустріч із Антоновим

Один раз після екскурсії до неї підійшла людина й представився:

- Я - Олег Костянтинович Антонов.

Любов Печерікіна втратила мову. Довго не могла вимовити ні слова, а потім запитала:

- У моїй розповіді багато помилок?

- Зовсім ні, - дружелюбно відповів Олег Антонов. - Ви прекрасно володієте інформацією для людини, що ніколи не літав.

З тих пор зав’язалася дружба між знаменитим авіаконструктором і творцем першого в Європі музею планеризму.

В 1977 році загинув брат Віктора, і Л. Печерікіна взяла на себе турботу про двох племінниць (тоді Світлані було вісім років, а Інгі - десять). Зарплата творця популярного музею становила всього 62 рубля, на які Любов Петрівні було важко прикормити родину. Довідавшись про це, О. Антонов щомісяця висилав їй гроші. Це була невелика сума, але він надсилав її регулярно до кінця свого життя.

Любов Печерікіна і її подруга Наталія Лесина створили путівник по горі Клементьєва, що користувався величезною популярністю, кілька разів перевидавався й приніс популярність музею.

- Літературну частину взяла на себе Наташа, а я займалася інформаційною частиною, - розповіла Л. Печерікіна.

"Ми сюди ще повернемося!"

В 1971 році ветеран планеризму Всеволод Вінницький сприяв відродженню польотів на горі Узун-Сирт і запропонував їй водити туди екскурсії.

- Ми приїхали, і наші поглядам стала сумна картина - напівзруйнована база колишньої Вищої планерної школи, - згадує Любов Петрівна. - На одній зі стін хтось написав великими буквами: "Ми ще сюди повернемося!". Цей напис назавжди залишився в моїй пам’яті, а через роки став моїм девізом.

Олег Антонов планував побудувати капітальний будинок музею планеризму в Коктебелі, використовуючи за основу будинок занедбаної підстанції. Л. Печерікіна допомагала йому в цьому, але бюрократи всіляко перешкоджали. Одного з партійних діячів Феодосійського горкома партії дратувала наполегливість ентузіастки, він розпорядився закрити музей на турбазі.

- По клопотанню Олега Костянтиновича музей дав притулок Центральний аерогідродінамичний інститут (ЦАГІ), виділивши йому величезний павільйон площею 240 кв. м, - розповів творець музею. - Мені й моїм колегам прекрасно працювалося з дивовижним керівником Микола Володимировичем Окрошкіним. При ньому музей процвітав, а після його відходу все звалилося - навіть дах будинку під час рясного снігопаду. Нас змусили звільнитися, а музей перевели в Феодосію. Під час переїзду зникла безліч експонатів, тому через убогість експозиції феодосійський музей не придбала популярності.

Любов Печерікіна прийнялася за створення третього музею на горі Клементьєва, але після розвалу Радянського Союзу його теж закрили. Л. Печерікіну запросили на роботу в Дім-музей Волошина.

- Я знову стала служити будинку, що мене виховав і вигодував, - підсумувала вона. - І от знову спливло пророцтво "Ми ще сюди повернемося!". Цього року я одержала пропозицію - відродити музей на горі Узун-Сирт. Звільнилася з музею Волошина й зараз займаюся створенням експозиції нового музею й веду екскурсії по ангарі Центра планерного спорту "Коктебель", де виставлені моделі вертольотів, літаків і планерів.