отдых в Крыму

"Дотепер не знаю, як став футбольним фанатом"

"Кафа" зустрілася з Ігорем Беспаленко, у минулому активним фанатом, на рахунку якого більше 110 загальних виїздів і чимало історій з життя учасників фан-клубів. Він затверджує, що життя футбольного фаната повна всіляких вражень.

- Хто такий футбольний фанат, чим фанат відрізняється від уболівальників?

- В Україні й за кордоном різні поняття футбольного фаната. За кордоном уболівальники носять пусера, розетки, так називаються шарфи вболівальників. В Україні ж уболівальники носять кольори команди. Дуже престижно мати футболку рідної команди із плеча рідного футболіста. І у всякого поважаючі себе фаната й уболівальника повинна бути розетка із кольорами команди й назвою клубу.

На просторах СНД фанати діляться на ліві й праві. Ліві відвідують домашні матчі й не їздять на виїзди. Праві регулярно їздять на виїзди.

- Тобто, уболівальник і фанат - це два різних поняття?

- Два різних. Уболівальник як поводиться : команда виграє - він радується: гарна команда. Програє - плюється, готовий тренера звільнити. Фанат поводиться по-іншому: навіть якщо команда програє, він заводить тему: "Однаково ми переможемо й три очка не віддамо". Вся принадність фанатизму, саме правого фанатизму, - це все-таки дорога, компанія й пригоди. Праві фанати - це ті люди, які виїжджають досить далеко. Наприклад, на тисячу, півтори тисячі кілометрів від міста.

- Чим відрізняються фанатськї рухи зараз й 20 років тому?

- Зараз я не можу так точно сказати, тому що повністю відійшов від руху. У той час - праве фанатський рух відрізнявся від того, за яку команду ти хворієш. Було до десяти великих футбольних клубів, де фанати обчислювалися сотнями, і лідери таких рухів були всіма шановними людьми. А в периферійних клубах - два-три чоловіка, які їздили на виїзди. Якщо згадати початок 90-х років, грошей, звичайно, на дорогу не було, на їжу із працею знаходили, і, проте, без квитків, всіма правдами й неправдами, у загальних вагонах, в електричках, з пересадженнями намагалися виїжджати.

І, звичайно, відрізнялося відношення самих гравців до фанатів у більших і маленьких клубах. У маленьких клубах команда дуже поважає фанатів і завжди забирає з виїзду в літак, в автобус, на пароплав. У великих - пинают ногами зі словами: "Що, ви, алкоголіки, сюди прийшли?".

- Коли ти зрозумів, що став футбольним фанатом?

- Дотепер не знаю. Якось саме вийшло.

- Яка життя футбольного фаната?

- Про пригоди можна розповідати довго. Приміром, був такий випадок, коли пітерські фанати в 90-х роках вирішили встановити рекорд по дальності виїзду. Тоді у Вищу Лігу футболу вийшла команда "Океан Знахідка", і фанати електричками з Пітера добиралися майже цілий місяць. Особливо їм сподобалася по шляху станція "Єрофій Палич". Це посередині тайги, 400 кілометрів в одну сторону й в іншу немає жодного населеного пункту. Тільки вони добралися до Знахідки, з’ясувалося, що команда застрягла в Хабаровську, була нелітна погода, і матч перенесли на місяць.

Із мною теж був забавний випадок на виїзді, коли я на ходу вийшов з поїзда. Їхали ми вдвох у Кременчук, це був мій 51-й виїзд. До Києва добралися електричкою, там затарились пивом, випили, скільки влізло, і ще п’ять літрів із собою в рюкзачок взяли. Збиралися сісти в поїзд на Полтаву, щоб добиратися далі з пересадками, але виявилося, що частина нашого поїзда - якісь піонерські вагони, які направлялися прямо в Кременчук. Провідників у дверях не було, і у вагон ми зайшли, як до себе додому. З дитячого вагона вирішили перебратися в загальний, там багато людей і менше ймовірність, що помітить провідник. Тільки дійшли до сусіднього тамбура, назустріч попалася провідниця цього вагона й бригадирша. Фанати таких називають "грудиста Кузмінішна". Це жінка в тілі, грім-баба, вічно всім незадоволена. Вона нас відразу до стінки й зажадала вийти на наступній зупинці. Була ніч надворі , і ми попросили неї провезти нас ще станцію, але вона - ні в яку. Відкрила двері: виходите й усе. Ну, я розгорнувся й вийшов, і почув лемент, що віддаляється: "Куда-а-а-а?!"... Вона відкрила двері, я побачив світло й вийшов. А виявляється, що ми ще тільки в’їжджали в місто. Місто невелике. Я відразу не зміркував, оком тільки моргнув - лежу на асфальті. Піднімаюся: ліворуч від мене насип. У висхідному місяці блищить якась річка-вонючка, і кущі там десь у низинціе.

- Футбольні фанати всі хулігани?

- Ні, звичайно, не всі. Просто хуліганів відразу видно. Вони впадають в око. А так, кількість хуліганів, що серед уболівальників, що серед звичайних людей, я вважаю, однаково.

- Часто вболівальники різних команд агресивний друг до друга? Чому?

- Це просто. Колись хтось десь щось комусь дав або не дав, і з тих пор команди ворогують. Наприклад, якщо це великі клуби, команди між собою вважаються суперниками, і, природно, фанати теж підтримують цю марку. А насправді навіть серед фанатів київського "Динамо" і московського "Спартака" заслужені виїзні фанати ніколи не б’ються. Говорять, що це доля молоді. Серед фанатів уважається так: навіть якщо один із приїде в Москву, сяде на сектор фанатів "ЦСКА" - одного ніколи не торкнуть! Двох-трьох можуть побити, а в одного можуть забрати прапор або розетку. Можуть навіть ображати, але мордобою ніколи не буде.

- А за яку ти команду вболіваєш?

- У душі я фанат ровенського "Вересу". Але він знаходиться на нижніх турнірних позиціях Української Ліги. Ну, а так подобається запорізький "Металург", там мої найкращі друзі-фанати, ну, і за традицією, київське "Динамо". Все-таки, це флагман українського футболу ще з радянських часів.

- А коли грають не ці команди, ти матчі дивишся й однаково вболіваєш?

- Ну так. А щоб краще вболівати, я роблю ставку в букмекерській конторі. Поставив "тотал" - більше двох з половиною - і вболіваєш за дві команди, щоб вони побільше одна одній наклепали. Поставиш гол, допустимо, з 31-й по 90-ю хвилину й перші півгодини сидиш, за серце хапаєшся при кожному небезпечному моменті, а потім тобі вже однаково й вболіважш за обидві команди.

- Який повинна бути команда, щоб викликати твою симпатію? От "Металург" й "Динамо" чому тобі подобаються?

- Може, тому що в мене приємні спогади від відвідування їхніх стадіонів. Взагалі, відносини фанатів до інших команд формується, виходячи зі спілкування з фанатами цих команд. Якщо відносини нормальні, як у мене з фанатами "Металурга", то й до команди ставишся нормально, незважаючи на її гру.

- У чому зміст дивитися футбол по телевізорі? Спостереження за матчем по ТВ і на стадіоні викликає різні емоції?

- Це омана, що народ ходить на стадіон, щоб подивитися футбол. Якщо людина хоче подивитися футбол, насолодитися мистецтвом підкатів, передачі, тактичними побудовами, і по-справжньому насолодитися грою, він залишається будинку в телевізора. Якщо він хоче виплеснути емоції, підтримати команду, якщо для нього важливо прийняти участь у грі, - він іде на стадіон.

- Сам у футбол граєш?

- Грав у школі й потім. Коли був фанатом, ми вирішили створити команду й зарядити її на зимовий чемпіонат області. Команда ця існує дотепер, незважаючи на те, що з неї вже пішли перші учасники. А команда існує все під тим же назвою "Іскра" і заявляється на чемпіонат Ровенської області. Природно, девізом нашої команди було "З Іскри розгориться полум’я".

- Яким був самий матч, що запам’ятовується, що ти бачив?

- Як не дивно, це питання можна розділити на два: самі матчі, що запам’ятовується, і самий матч, що запам’ятовується, що я бачив (сміється). Самий матч, що запам’ятовується, - це мій 41-й виїзд у Дніпропетровськ, тоді мене взули на троянду й на два фірмових прапори. Я настільки був п’яний, що не пам’ятаю ні матчу, ні як потрапив на стадіон. Опам’ятався вночі в тролейбусі кільцевого маршруту. Без грошей повернувся додому, спізнився на роботу на три години. Брудний, неголений прийшов на роботу, де мені сказали, що наші програли з рахунком 4:0. Так я довідався рахунок матчу, на якому був присутній.

А матч, що я бачив, звичайно, це мій восьмий виїзд, 10 серпня 1991 року, Друга Ліга Радянського Союзу, "Сталь" Алчевськ - "Верес" Рівне. Тоді в нашої команди були гарні спонсори, видимо, вони купили суддів, тому що при рахунку 0:0 на 89-й хвилині суддя придумав пенальті у ворота хазяїв. Вся команда почала його пинати, взяли його в кільце й під дих йому, під дих. Суддя там корчився, ледве вирвався, але пенальті наші не забили, хоч і бив капітан команди.