"Я піклуюся про здоров’я вже третього покоління села"

Цього року 30 липня фельдшерові села Виноградне Євгенію Безрукову виповнилось 70 років. Протягом 38 років він працює у фельдшерсько-акушерському пункті (ФАП).

За словами Є. Безрукова, у медицину він потрапив випадково, але саме ця професія стала змістом його життя. У період трудової діяльності Є. Безрукова у Виноградному виросло два покоління, а тепер уже росте третє.

Указуючий перст

Євгеній Безруков народився в селі на Уралі в родині колгоспників, що виховала трьох синів і двох дочок. У школі Є. Безруков учився непогано, і вчителі рекомендували йому продовжити навчання. Однак випускник не зміг вчасно визначитися з вибором професії, тому дочекався призову в армію й пішов служити в ряди Збройних сил СРСР. З 1959 по 1961 рік Євгеній служив в інженерно-будівельних військах. Коли термін служби підходив до кінцю, Євгеній Фадейович вирішив надходити в навчальний заклад, але з вибором утруднявся.

- Я взяв у руки довідник для абітурієнтів і став переглядати список навчальних закладів Пермської області, - згадує він. - Практично відразу я відкрив сторінку, на якій була інформація про медичне училище. Я переглянув весь список, але мене нестримно тягло ще й ще раз прочитати саме про цей навчальний заклад. Начебто указуючий перст понад спеціально акцентував мою увагу на медучилищі. Я прикинув, що в рік звільнення в запас встигну вступити. Однак у цей час політична ситуація у світі була напруженою - кубинсько-карибська криза. Тому я демобілізувався на півроку пізніше - у грудні 1961 року.

За словами Євгенія Безрукова, надходження в медичне училище для нього дуже серйозним кроком, тому він умовив командування військової частини відпустити його у відпустку для здачі вступних іспитів. Є. Безруков набрав прохідний бал, тому звільнявся в запас він уже студентом медичного училища. У перший свій навчальний рік йому довелося надолужувати пропущені теми, тому що перший семестр уже закінчувався. Він з головою пішов у навчання, втягся в процес, а після вдалої здачі першої сесії усвідомив, що медицина - його покликання. Спочатку Євгеній учився на денному відділенні, а потім з родинних обставин перевівся на вечірнє. Він був змушений піти працювати, тому що важко було прокормити родину на одну стипендію.

Перший досвід

У Ялті жила тітка Євгенія Безрукова, що він попросив підшукати підходяще місце роботи в Криму.

- Я ще завершував навчання, а мені вже знайшли місце у фельдшерському пункті Нижньогірського району, - розповів він. - В 1967 році я з родиною переїхав у село Рясне й з головою поринув у роботу. Тільки в селі проживало більше трьох тисяч чоловік, так ще плюс хутора. Постійно хтось нездужає, тому в мої двері день і ніч стукалися люди, що бідують у медичній допомозі. Справа в тому, що фельдшер, що працювала до мене, занедужала, потім пішла у відпустку й за свій рахунок, щоб підробити на курорті Чорні води. Тому все навантаження лягло на мене одного, а заміну їй взяти не могли, тому що ставка зайнята. Однак така практика дозволила мені отримати прекрасний досвід, що особливо коштовно для молодого медпрацівника. Саме там я навчився швидко й точно діагностувати захворювання.

Такий ритм роботи не дуже подобався дружині й синові Євгенія Фадейовича, які воліли частіше бачити главу родини будинку (за словами фельдшера, за півроку ходьби по бездоріжжю Рясного він умудрився зносити до дір солдатські чоботи). Через це Євгеній Безруков погодився прийняти нове призначення в село Ворон Судакського району. Обсяг роботи у ФАПЕ Ворона виявився в кілька разів меншим, тому що населення села становило тільки 350 чоловік. Однак саме це з’явилося причиною скорочення через два роки. Управління охорони здоров’я Кримської області запропонувало Євгенію Фадейовичу нове місце роботи у Виноградному Феодосійського району.

- Споконвічно це був фельдшерський пункт, фінансований радгоспом-заводом "Феодосійський", - уточнив Є. Безруков. - З тих пор я живу й працюю в цьому селі, що стало мені рідним, можна сказати другою батьківщиною. Тут я поховав найближчих мені людей.

Родина

Ще в студентські роки Є. Безруков зустрів свою обраницю життя й зробив їй пропозицію. Ганна Юхимівна була прекрасною дружиною, а в 1964 році вона подарувала дружину сина Валерія. Однак незабаром лікарі діагностували в Ганни Безрукової хронічне захворювання й порекомендували переїхати на Чорноморське узбережжя.

- Перші роки проживання в Криму дружина не працювала, тому що в Рясному й Вороні їй не найшлося роботи по спеціальності, а у Феодосії її професія кухаря виявилася дуже затребувана, - розповів Євгеній Фадейович. - У Виноградному радгосп виділив нам квартиру, що займала половину відомчого будинку. У ній я проживаю й зараз, а після розвалу Радянського Союзу мені дозволили приватизувати її. Кримський клімат сприятливо подіяв на здоров’я дружини, але через три роки після приїзду у Феодосійський регіон вона знову стала хворіти.

Пройшло 25 років з того періоду, як Євгеній Безруков став удівцем. Він один виховав сина. Знайомі й друзі неодноразово намагалися допомогти йому влаштувати особисте життя, а в якийсь період життя він жив у цивільному шлюбі з колегою з Феодосії. Однак житлові проблеми змусили їх відмовитися від створення родини. Незабаром у родині Безрукова відбулася друга трагедія. На 36-м року життя від раку помер його єдиний син Валерій. Він працював водієм і ніколи не скаржився на своє самопочуття. Дотепер батько корить себе за те, що він, досвідчений медпрацівник, не зумів вчасно розпізнати це серйозне захворювання.

- Зараз моя невістка Вікторія працює санітаркою у фельдшерському пункті разом із мною, щоправда, це всього півставки, тому їй доводиться ще шукати додатковий заробіток, - пояснив Є. Безруков. - Я пишаюся своїми онуками. Старший Володимир, названий на честь батька Вікторії, уже відслужив в армії, а зараз учиться на автомобільному факультеті Луганського університету. Молодший онук Євгеній, наречений моїм ім’ям, учився у Феодосійському політехнічному технікумі, але йому не подобається його майбутня професія. Недавно Женя сказав, що мріє знайти своє щире покликання. Що ж, йому всього 17 років, і в нього спереду все життя. Можливо, онуку повезе, як мені, і він знайде справу по душі.